ги

3932

Р78

1907

сор.2

Ргот іЬе Соїіесіїіоп о£ 1:Ье Іаіе

ЛОНМ ЬиС2КІМ

М.И \/Є'2^И,0

ПРИВЕЗЕНО ЗІЛЛЯ

З ТРОХ ГІР НА ВЕСЇЛЛЯ

„МОЛОДА МУЗА" - - 5

Иа день ЗО липня 1907 Володимирови І Марійцї Бирчакам

^ч

Різ

'907

„МОЛОДА МУЗА-

\

г».

привезено зїлля

'з трох гір на весїлля....

.МОЛОДА

МУЗД^. 5

і

Незнаний автор.

Людова ПІСНЯ.

І Брови чорні, очи чорні

І Любо подивить ся!

,1 ' Личко твоє, мов калина,

і! Чом же не влюбить ся?

|| Ручки білі, стан тоненький.

Голос соловіний,

Чом такої не любити —

Боже л\ій єдиний !

Як погляне, зась.\\ієт(> ся, — \

Душа замірає.

Правду сказать, і в столиці' \

Кращої не має. ). ,

Брови чорні, очн карі, І. Личко — як калина —

^ Та не знаю, чия буде.

То лиха година !

Як би Бог дав, шоб я з нею

Шлюбом обручив ся,

Під скло в ра.\\ки-б її вправив,

Сїв би тай дивив ся.

О. Олесь. ж . V

ч^

Хай щебечуть поі^лунки. ' \0"*^

Хай щебечуть поцїлунки|^ Як пташки в весняний час... ^ Не лякайсь, моя кохана, — ., Не почують нас. ^ \

Не дізндтІТЬь їм нїколи, ' ЧЬм зимою пишно так Розцьвітає л\ак рожевий В тебе на щоках.

Хай дивують ся і кажуть: „Лі(Іов... дзвінки гудуть в степах... іЗЛ\абуть хтось з дороги збив ся і^ І блука в снїгах".

Петро Карманський.

Над морем.

Моїй Вимріяній посьвячую. І.

Злягла на мене самота і туга Як безконечна, чорна темінь ночи. Хотїлоб ся спочить на груди друга І затулити вимучені очи Та сповідати всї бездонні жалї.

В душі так пусто! молодечі л\рії Пішли від мене, як невдячні дїти, А разом з нил\и всї давні надїї Поблекли, зблїдли, як осїнні квіти — І серце вкрилось сумерколд печалї.

Стою як човен на отвертім морі. Коли здалека надтягає туча І в чорних хмарах позгасають зорі. Кругом пустеля й самота гнїтуча, А в серцї слиток і нїма трівога.

Й нема до кого прихилить ся дружно І подїлить ся скорбними думками. В душі так чорно, так нез^^ірно тужно Г І очи шлють ся темними шляхами — Нема нїкого, крім мене та Бога.

II.

Запало сонце. Гора Ліа^діоге Дріл;ає в сонній, глухій пустелї; Як саркофаги сїріють скелї І заглядають в дрімуче море.

В садах чорнїють, мов древнї урни. Сповиті млою, мовчазні туї; А в морі плешуть невтомні струї І вигравають сумні ноктурни.

По филях ходять блїдаві мари, Сповиті в сїрі складки киреї, А понад беріг пустують феї І шепчуть тихі заклятя й чари.

,

По яснім небі, як срібні смуги, Котять ся зорі і кануть в .море. Круго.м спокійно: заснуло горе Ходїть до л^ене, ко.хані другії !

Піду з тобою над ревуче .море. На дикі скелї, де ночують бурі; Втоплю задуму в морському лазурі, Заглушу в иіу.мі безпросьвітне горе.

Вдивлю ся в тебе і упюсь красою Як ясним видом райського видїня І так забуду неї марні терпіня Та буду жити, тужити з тобою.

Над нами сонце стане в повній славі. Під нами будуть скаженїтм филї, А л\и у нашій божественній силї Царити л^е.мо у .млї золотавій.

Нїяка зависть, анї злоба сьвіта

Не добере ся в наш тере.м спокою.

Упої.мо ся ;мріями й любвою

1 буде.м жить, як два альпейських цьвіта.

У заливі Кварнеро, в маю 1907.

І

Остап Луцький.

Коли сонце СЬВІТИТЬ...

І.

Ой не питай мене, дївчино, — не питай, • даремно серця мого не вражай !

Моя душа барвінком розстелилась, вишневил\ цьвітом рясно-густо вкрилась..,

Моя душа, немов цвитучий сад закутаний аромами принад...

Я з вірою і шмрістю й любвою обняв би нинї сьвіт весь добротою:

Сади, поля, луги — і все

А ти питаєш, чи люблю Тебе...

Іі. Не гнївай ся!.. Се правда, — я не знаю і я на те цїлкол^ вже не цїкавий, чи волос в тебе темний, моя люба,

— чи темнавий?...

Не гнївай ся!.. Бігл\е, — бо навіть сего

не міг би я сказати,

чи в тебе зелень на очах, кохана, —

— чи блавати?..

І ввік не знати му, чи ти в недїлю на капел юсї мала цьвіт, чи перце... Та знаю я: сьвята душа у тебе —

— і дуже добре серце!

НІ. Вже зацвили маки в ярім житї і веьміхаєсь сонце на блакиті'.. .

Перед нами люре золотисте, а над нами небо ясне, чисте.

Колоски здоймають ся до неба і говорять: так вам жити треба!

1907.

\_.

Михайло Яцків.

За горою.

З поза xл^ари одна зірка виглядала. Вітер суя- тив по смерекових берегах, сьвіт був тел\ний та дикий.

Стежкою йшло двоє людий і ялівка.

От, я вже, рахувати, ґазда. Буяв, вичиняв ся, а тепер прийшла черга на статок...

Гий, лАав я гадку на инше, та не вдало ся...

Молода жінка дул\ала по свол\у.

Не погуляла, сих Великодних сьвят навіть на жук не ходила, а тут вже й жінкою стала. Пропало дївованє, за Василя і не згадуй, — бодай не приснив ся нїколи... Засукай рукави, бо .мати не стане за тебе до роботи і не скаже: Гуляй, доню, не бороню.

Молодій жінцї колотить ся в голові весїлє.

Стукнули ангели в небі, збудили батенька в гробі; вставай батеньку до суду, іде твоє дитятко до слюбу...

Безвухий додає жалю на скрипці. Скривив зло- дюга губу, торкає ци.мбалїстого й оба бутять та уда- ють, як жінки заводять.

Коло ЛАИсника покритка Кривенька збирає слози в червону хустину, а Фрей Хабаз заче.меричив голову, задер чоло і крутить ся зі свахою як жовнір з гверол\. Трил\ає руки на її плечах, а вона груба і куца три.має ся його в поясї. На чотирох кутах хати відкидає він в бік головою остро як рекрут перед старшйл\, аж патли відлітають, наступає на праву ногу дубаючи і валить в Грагар долонею як пранникол\. Хата здри- гає, він присїдає, а сваха за ни.м потрясає грубил\ задол\.

Жінка сїпнула його за рукав.

— Иой, публїко мерзенна, публїко-о-о! Иой, гріхи неспасенні, гріхи-и-и!

Він пустив сваху І присїк ся до жінки.

— Цитро, а ти чє-є? То як Кривенька нагадала собі першого небішика і пускає сомпілє, то-й я маю робити з весїля похорон та заводити з усїми бабал\и!? Тихо мо-о-о, бо як замащу, то лиш дух вискочить як птах з клїтки! Анї крікнеш...

Тета навчає молоду, на вухо.

— Уважай, аби хто косички не стягнув, бо за нею й твоя доля як чічка на бистрій водї.

Молода жінка посмотріла за пазуху.

— Косичка є. Я тямила. Скоро лиш ізза стола, а я її з голови та в пазуху. Не бійте ся.. Гооо, во- роги тяженькі, не боять ся гріха.

Ббкші йде спокійно як би до своєї стайнї. Все така буйна, а нинї як дитина. Мама дали із щирої руки. Вивели зі стайнї тай бастрйнок через полу по- дали. „На, донько, не жалую тобі. Дві вас було, а те- пер мої очи будуть самі, бо ви в инший сьвіт, а я в инший. Нинї розходимо ся так, а колись гірше, — ну, Боже вас благос.юви...

— Мамо, мамо, який він буде?

— Га, дитинко, і сей може увійде. Будь щира та послушна, то-й він тебе пошанує.

— Адїть, і бастринка не треба; йде за нами як би знала дорогу.

— Ти менї не викай, бо ти моя жінка, а я, ра- хувати, твій чоловік.

Зійшли з гори і станули перед хатою. Хата рублена в вугли, за нею корчі, а далї, берегом чорнїє ся лїс. Молодий чоловік показав рукою на хату, по- тому обій.мив жінку і притис її голову до груди. Під- давала ся. Пригорнув за шию, до него висунули ся горячі уста. Весняний вечір наводить нераз отак со- лодку обмороку, аж земля важить ся під ногал\и...

Перед пороголг жінка затрел^тїла й станула. По- видїв се чоловік взяв її за руку і промовив:

— Як встанеш, ясне сонїнько, то привитай отсю молоду ґаздиню в моїх порогах щастєм, здоровлєл\ доброю долею і мене при нїй і всїх добрих людий на сьвітї, на славу і радість усеї Руси-України !

Прийняли корову в сїнях, дали сьвіжого сїна й пішли в хату. Засьвітили, він сїв на лаву, жінка хотїла прятати дещо, та він не дав. Пригнув її до себе як берізку, вона не боронила ся. Тулив її головку в до- лонях, пригорнув до груди, потім відхилив і одно другол\у вднвляло ся в очи. Де вони зросли і як тут зійшли ся? Увесь сьвіт спить тепер, а вони самі... Дивне диво: вони тут обоє разо.м самі, а весь сьвіт спить тепер... Страх переплїтав ся з дивом, перелїтав крізь очи одної душі в другу. Хто кому буде прия- телем, а хто ворогол\? Чи радість, чи смуток зза Ду- наю прийде до них в гостї? Хто тут перший умре, хто кого поховає? Хто відгадає?..

Дві душі пересували ся з одного ока в друге як промінь сонця в глубокі плеса й відчитували свій талан.

Вона сплакнула й пригорнула ся до його серця, як би просила, аби не бив її.

— Гий, хата нова тай сволок здоровий — чим тут нинї журити ся! Гасїм, жінко, та йдїм спати...

8

СтеФан Чарнецький.

І.

І Мов нннї бачу всьо. На салї балевій !

Веселий гамір слів за шумо.м шовку вєть ся, , І мерехтить кругом сьвітил дріжучих рій

І го.мін музики мелянхолїйно ллсть ся.

у вирі ми пливем! я подих чую твій І голос твій дзвінкий і дрож руки твоєї, ЛАенї в очах погас сьвітил тремтючих рій я тихо прошептав: О будь, ах будь л^оєю!

II.

Прийди сповита в чар гаснучих рут. Як день конати буде ; Прийди з уста.ми наче маків жмут, Відслони білі груди... Вколиши душу звуко.м срібних струн, в вечірний чар привдїй ся, ] Розжари грудь кровави.\\ блискол\ лун

Тай... з л\рією розвій ся!

Ні.

ЕН, \'і\'е іа \'іе ! Нехай заграє сь.міх,

В огню керви житє нехай порине,

Проч су.\\ з чола ! Туди, де л\оре втїх.

Де забуте... В одній шу,мній годинї і Переживе.м терпіня днїв усїх —

І Нехай заграє сьл^іх !

; ЕН, \і\е 1а \іе! Най пісня рвесь пуста!

! І струями най шумно ллють ся вина; '

І Ти нахили вишневії уста,

1 Ах ти у пристрастні обій.ми йди, дївчино,

І Най злучить нас на хвилю гра пуста, ;

у Гей нахили уста !

;

Василь Пачовський.

І.

Люба, зорі з нас сьміють ся, Що по ночах не спил\о, Серця рвуть ся, сльози ллють ся, Та про се ми — мовчимо!

Мовчил\о се, що думаєм, Та не знаєлі. як сказать — Щоб дізнатись, — зір питаєлд, Вічні зорі мерехтять:

А то дурнї ! зі собою То балакають про нас — Але з налмі сал\отою Про коханнє раз у раз !

II.

Щебеч л\енї пташко, кажи що про себе> Щонебудь говориш, всьо любе менї — Пливуть менї сльози на грудях у тебе. Ті сльози, то срібло роси в бурянїі

Щебеч як найбільше, твоя люба мова Бурян обсипає цьвітками з вишень — Така мельодийна, як пісня людова. Як пісня ангелів, як пісня пісень!

III.

Як я навернув ся до тебе, Став чистий, як сльози твої — І можу сказати про себе. Що кращі всї діла мої!

Душа моя краща із хвилї, Коли л\ене дух твій натхнув — Іду як той ангел по филї І гріх мене в низ не стягнув.

Не збив л\ене порив нещасний Нї разу з дороги в засьвіт — Йду тихий, задуманий, ясний, А серцем люблю цїлий сьвіт І

\

10

н

Сидір Твердохлїб.

Синє небо — аж цвнте наді мною!... Цар весни очарував небозвід: Дихнув — хлшрку замінив у левкою, Ясне сонце у пуплях-злотоцьвіт! Перейшов по левадї — троянда Великанська розкотила листки... Царю! сьвіт твій — пречудова гірлянда, Сал\а зелень, сал\і ярі квітки!

В тво.му царстві на зеленій полянї Павутини серебристі -мигтять — Як сплетуть ся вони в снїжнотканї, На край сьвіта, до царівни злетять!... Здогоняти-ме їх під блакітом Пташка, легіт, перлоцьвітний жасмін — Тільки я за бабусинил\ лїтол\, Я за цьвіто-м не летїв на здогін!...

Діссонанс.

До захід сонця гнесь кедрина, Шул\ить зі скель в вечірню даль. На беріг моря хуртовина Викочує кораль...

І чують кедри — буртить море, Коралї вітер в даль понїс,

Розвіяв в поли, ляг на гори Дощем кровавих слїз.

І бачуть, як опали филї. Затих їх плач, сконав їх шум — Розсїяв захід на три милї Сїйбу кровавих дум...

11

За Ю. СловацкиГ'Л.

12

Ах! найтасливші про се не відають.

Де на рал^ена кладуть духи крила, Де як лебеді в задуліі сїдають?

Найнїкавійшим збагнути не сила, В якій хатинї з коханою жилось; І кілько рож нам у вікнах розцвмлось, Кілько вишень у садочку лелїло, І кілько дроздів на вишнях дзвенїло; І соловіїв у нічку в розмаю Сила ридало з плачем водограю; Сила л\аржини йшло на луг дзвонити... Ах! навіть сонни-м те не відслонити, Анї збагнути, нї словом сказати... Дуг і вишневий садок коло хати В такім провалї, шо скелю до скелї Білими крильми вкрив Ангел пустелї І так стеріг нас ангел божий, Нас, соловіїв, хатину і рожі.

Хмарний й тремтючий ішов я на гори.. Озера, хл\ари, снїг, буртові нори, Кружала з вірлів на ледах синявих, Сонце, шо гасло у лунах кровавих, Анахорета л\аленька оселя. Сторожа двох рябих велитів, кел'я, Хрест, де з.пїтали снїгурики з криги, Сивий пустинник, спорошені книги — Усе те нинї рівнаєть ся снови...

1 тямлю тільки заграву огненну: Захід кидав ся в обличе Христови,

Коли я клав їй на ручку студену Шлюбну обручку

Олекса К — ич.

Пропала в снї.

І чом ти сниш ся все менї?

Мов нескінченмґі твір штуки, шо і в снї то.мить різьбаря — так і ти мучиш лдою душу. Прийдеш і станеш наді ,мною і своїми голубими очи.ма глядиш — палиш моє серце.

Аж стогну і буджу ся умучений, л\ов би ішов в спецї сонця несучи каміне.

І чо.%\ ти сниш ся все .менї, колись ко.хана — Марійко .моя?!

Нелюв ростина, шо хилить свої віти від дощу до долу, а засьвітить сонце і вона підносить їх і своїл^ личком дивить ся на него, так і моя душа палала коханнє.\\ до тебе.

Мов птицї у вирій, .\\ої ду.мки летїли до тебе — гарні, срібнопері, а від тебе слали ся ластівки .менї у привіт !

Ще десь нинї, як виджу, .мати пригортає свою дитину і пестить і гладить і жартує з нею — ш.е десь нинї заслонюю очи — бо видить ся .менї, се ти прий- шла, тому рік, до мене тай ведеш зі .мною розмову.

Ще десь нинї, як бачу, уступає те.мрява, а сонце сходить і все золотить, ше десь нинї видаєть ся .менї^ шо се ти приходиш і руку свою на ра;мя .менї кла- деш. Ти сьвята, невинна і чиста — колись .моя!

Гай, гай! Л^інув ся рік! А зі щирих твоїх спів єше ширійша зродила ся зрада, із ясних мрій єше яснїйші болї у мойому серцї, із твоїх червоних уст десь кровю облилось .моє серце! Бо й купала ти мене у мріях — в жалях утопила !

І виджу десь нинї — виджу — не вірю — а ба- чу десь нинї: як колись я лиш руку простягнув, а ти вже й була ; — так нинї і кличу і руку, дві, простягаю і підходжу і знов простягаю і кличу — кличу — а те- бе як немає, — так не.має, — нема! 1 десь летять думки л\ої — мов пташки — за тобою в погоню — і немає, не.має тебе !

13

І тулю лице своє засмучене в долонї і виджу : тут стояли ми вчора разом — а тут нинї між нами пе- проходимая безодня, яку викопали слова твої ширі — щиренькі. І щоб ми на сім літ вибрались в дорогу, вже ніколи не зііідемось разом.

А нинї ти сниш ся менї: щира, невинна, колись моя. І десь у снї підходиш до мене і сьвітять твої очи і складаість ся уста, — як ген-ген, ген єще ко- лись ! Обіцюєш коханнє і ласку і вірність — до скону.

Моя люба Марієчко, — а чомуж тебе тамтой не хотїв?

Менї сьвітять уже инші зорі, мої очи летять у инші виреї, а мої думи пасуть ся вже на инших за- маєних лугах !

1 чогож ти люба ше сниш ся менї ! І чого мою душу иіе дусиш глубоким докорол^?

Ти розпустила з вітром всї свої клятви, — во- дами розлили ся й мої.

Ой не верну вже — не верну, не верну. Вже з моєї туги як від спеки попукали стежки, вже з моїх жалїв пірвали ся доріжки, що були між нами. Мої очи шлють ся в иншу даль; — не верну, не верну, не верну.

Аж хиба ген зійдемо ся на другім боцї Лєти — і розійдемо ся знов.

14

( І

і

ЗЛАІСТ: Стор.

І 1. Незнаний автор: Людова пісня З

2. О. Олесь : Хай щебечуть иоцїлункн З

<; 3. Петро Карманський : Над \\орем 4—5

?! ' 4. Остап Луцький : Коли сонце сьвітить 6

.} 5. Михайло Яцків : За горою 7 — 8

Ц 6. Стефан Чарнецький : ЕЬ, \і\е 1а \іе! 9

, 7. Василь Пачовський : Іду як той ангел по филї . 10

І 8. Сидір Твердохлїб: Дві строфи 11

'І Діссонанс 11

І За Ю. Словацким 12

9. Олекса К-ич : Пропала в снї 13—14

."ї*'^ '•

1/

'^иЛ}

з „ЗАГАЛЬНОЇ ДРУКАРНІ" ЛЬВІВ. АКАДрМІЧНА 8.

<|

о о -і

3>

О

"І І

Ял

■:і> ^

^

і-»-

с о І

о

8

15 І-»

£л5 - Г».

ШШ^:

-иш

ШШ'.

іі^Ріі^Р^^

;іі

^. уг >

'/Лі

< «

■ ■"■

■ ■^■

^1 г_^ иі Ні

■ ■ а ■ ■■■ ■ ■■

ІЖ)".